Презумпція психічного здоров’я особи, під час визнання заповіту недійсним. Правова позиція Верховного Суду
Розглянемо дане питання на прикладі цивільної справи, яка розглядалась Шевченківським районним судом м. Чернівці. Так, у жовтні 2017 року позивач звернулася до суду з позовом про визнання недійсним заповіту. Позовну заяву мотивовано тим, що після смерті її батька, під час звернення до Першої чернівецької державної нотаріальної контори їй стало відомо, що батько склав заповіт, яким на випадок своєї смерті заповів належні йому вклади з нарахованими відсотками іншій особі.
В позові зазначається, що на час складання заповіту її батько був людиною похилого віку, у нього розвивався віковий склероз і почастішали випадки несприйняття дійсних подій, правильної життєвої ситуації, внаслідок чого, як вона вважала, він не розумів значення своїх дій та не міг керувати ними.
З урахуванням викладеного, позивач просила суд визнати недійсним заповіт.
Рішенням Шевченківського районного суду м. Чернівці даний позов задоволено, з огляду на те, що станом на момент складання заповіту батько позивача, під впливом наявних у нього захворювань, які впливали на його здатність оцінювати свої дії та адекватно їх сприймати, не міг усвідомлювати значення своїх дій та керувати ними.
Відповідач не погодився з таким рішенням суду та звернувся з апеляційною скаргою до Чернівецького апеляційного суду. Постановою Чернівецького апеляційного суду апеляційну скаргу задоволено частково. Рішення Шевченківського районного суду м. Чернівці скасовано та ухвалено нову постанову, якою у задоволенні позовних вимог відмовлено.
Постанову суду апеляційної інстанції мотивовано тим, що суд першої інстанції дійшов помилкового висновку про визнання недійсним спірного заповіту, оскільки відсутні належні та допустимі докази на підтвердження того, що під час складання заповіту батько позивача не усвідомлював значення своїх дій та не міг керувати ними.
При цьому, суд звернув увагу, що проведеною у справі експертизою не було зроблено висновку про абсолютну неспроможність батька позивача в момент складення ним заповіту розуміти значення своїх дій та керувати ними, а лише стверджено, що слід піддати сумніву збереження спроможності на його здатність повноцінно усвідомлювати значення своїх дій та керувати ними, що саме по собі, як вважав суд апеляційної інстанції, не є підставою для визнання складеного у такому стані заповіту недійсним з підстав, передбачених частиною першою статті 225 ЦК України.
Відмовляючи у задоволенні позову, суд апеляційної інстанції виходив із презумпції психічного здоров`я батька позивача, суть якої полягає у тому, що кожна особа вважається такою, яка не має психічного розладу, доки наявність такого розладу не буде встановлено на підставах та у порядку, передбачених Законом України «Про психіатричну допомогу» та іншими законами України.
Позивач, звернувся до Верховного Суду з касаційною скаргою на вищевказану постанову. Однак, колегія суддів дійшла висновків, що касаційна скарга, задоволенню не підлягає, з наступних підстав.
Частиною другою статті 1257 ЦК України передбачено, що за позовом заінтересованої особи суд визнає заповіт недійсним, якщо буде встановлено, що волевиявлення заповідача не було вільним і не відповідало його волі.
Пунктом 18 постанови Пленуму Верховного Суду України «Про судову практику у справах про спадкування» від 30 травня 2008 року № 7 визначено, що за позовом заінтересованої особи суд визнає заповіт недійсним, якщо він був складений особою під впливом фізичного або психічного насильства, або особою, яка через стійкий розлад здоров`я не усвідомлювала значення своїх дій та (або) не могла керувати ними. Для встановлення психічного стану заповідача в момент складання заповіту, який давав би підставу припустити, що особа не розуміла значення своїх дій і (або) не могла керувати ними на момент складання заповіту, суд призначає посмертну судово-психіатричну експертизу.
Відповідно до частини першої статті 225 ЦК України правочин, який дієздатна фізична особа вчинила в момент, коли вона не усвідомлювала значення своїх дій та (або) не могла керувати ними, може бути визнаний судом недійсним за позовом цієї особи, а в разі її смерті - за позовом інших осіб, чиї цивільні права або інтереси порушені.
Згідно статей 12, 81 ЦПК України цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін. Учасники справи мають рівні права щодо здійснення всіх процесуальних прав та обов`язків, передбачених законом. Кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.
Статтею 89 ЦПК України встановлено, що суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів.
Суд апеляційної інстанції надавши належну правову оцінку наявним у матеріалах справи доказам, встановивши відсутність належних та допустимих доказів того, що під час складання заповіту батько позивача не усвідомлював значення своїх дій та не міг керувати ними, та ураховуючи те, що проведеною у справі експертизою не було встановлено абсолютної неспроможності батька позивача у момент складання ним заповіту розуміти значення своїх дій та керувати ними, дійшов правильного висновку про відсутність правових підстав для визнання оспорюваного заповіту недійсним.
При цьому, суд апеляційної інстанції обґрунтовано виходив із презумпції психічного здоров`я батька позивача.
